Як за таких тотальних втрат можна зберегти психіку в нормі? Як зберегти тверезе позитивне мислення? Трагедія Маріуполя та інші трагічні події в Україні травмували свідомість, але не волю. Мабуть, далося взнаки робоче загартування, адже Поживанов починав трудовий шлях як розливник сталі в гарячому цеху меткомбінату «Азовсталь». Допомогло почуття опору сильної особистості, властивого Михайлові Олександровичу, на якій би посаді йому не доводилося працювати. Завжди на першому місці – нагальні завдання держави. Так було за участі в розробці Конституції України (1996), за час власного депутатського досвіду (1994-1998, 2004-2008), на посаді міського голови Маріуполя (1994-1998) та заступника голови КМДА Києва (1999-2005), виконуючи інші державні функції.

Серед політичних ролей посадовця високого рангу є ще одна царина, до якої Поживанов завжди мав сентимент, – гуманітаристика. Ще на посаді міського голови Маріуполя він звільнив художників від оплати ними майстерень, розуміючи фінансову неспроможність митців. Під час війни 2022-2025 років Михайло Олександрович систематично підтримує армію, безпосередньо на лінії фронту. Саме там зараз несе службу його син.

Окремою сферою уваги і турбот Поживанова, яку вважаємо філантропією, є підтримка сучасного мистецтва як до війни, так і сьогодні, не лише за воєнних, але й ширших – цивілізаційних – випробувань України. 

2009 року Поживанов заснував у Києві галерею «АВС-арт» та виступив її одноосібним меценатом. Ще до початку війни тут відбулося понад 100 персональних і групових виставок авторів різних поколінь, стильових напрямів і рівня майстерності. Повага фундатора та його співробітників-мистецтвознавців до індивідуального світу кожного художника (експонента галереї) є принципом і демократичною ознакою стратегії «АВС-арт». Завдячуючи підтримці Михайла Поживанова багато митців психологічно відчули себе впевненішими в обраному шляху. 

Поживанов опікується виданням художніх альбомів та монографій. Завдяки йому «АВС-арт» реалізує видавничий проєкт «Імена» як серію мистецьких альбомів окремих художників (наразі в серії представлені Олег Мінько, Борис Буряк, Сергій Савченко, Феодосій Гуменюк, Петро Бевза, Олег Ясенєв). Також варто згадати альбом Івана Марчука «Дорога додому», видання фоліанту «Київська національна картинна галерея – Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків», «Кобзар» Шевченка, ілюстрований графікою Софії Караффи-Корбут, та поважне дослідження Олесі Авраменко «Зарецький. Терези долі», найповніший реєстр українських екслібрисів «Український книжковий знак ХIХ-ХХI століть: каталог колекції Степана Давимуки» і багато інших.

Сказане вповні дозволяє відчути культурознавчу й меценатську активність Михайла Поживанова. В цьому контексті видається доречним і цілком логічним згадати славну традицію меценатства не лише в Україні, а навіть заглиблюючись у добу італійського Ренесансу.

Галерея Поживанова, переживши з усіма киянами перші місяці рашистської навали, уже в червні 2022 року поновила роботу. Психологічний струс, спричинений війною, радикалізував і оновив українську мистецьку практику. Головна тема переважної більшості експозицій за умов цивілізаційного зламу, який переживаємо, – мілітарна. Михайло Поживанов знову простягає художникам руку допомоги в їхній професійній роботі. Така позиція філантропа та відповідального суспільного лідера й є протидією хаосу. Це гуманітарна зброя в екстраординарних умовах воєнного стану, за нормами якого живемо. Зрештою, це позиція особистості вельможного духовного рівня.

Творячи сьогодні добрі справи для фронту й для митців, Михайло Поживанов розмірковує про майбутнє: «Хоч би як швидко пощастило очистити нашу землю від слідів окупантів і відновити міста й села, рани на серці зцілити складніше, ніж заново побудувати дім. Інколи їх неможливо зцілити зовсім. І все ж таки життя триватиме. Так, ми станемо інакшими – мабуть, суворішими, але мудрішими… І вже зараз, за роки війни – подорослішали на декілька поколінь. Шкода лише, що не буде шансу прожити життя ще раз, з іншою «новою»  мудрістю… Але мусимо БУТИ на зло ворогам і на благо самим собі. Мусимо відбудовуватися, реанімувати нашу землю й наші душі, давати раду емоціям та почуттям». Сказане виконується. Поживанов знову в дорозі між Києвом, Віднем, Львовом і Одесою. Треба відновлювати бізнес, допомагати армії, фінансувати мистецькі проєкти. Серед найновіших – виставка художників-фронтовиків «Артспротив: митці на фронті» (18 лютого – 8 березня 2025). Одинадцять членів Національної спілки художників України, які взяли до рук зброю, експонують у галереї «АВС-арт» живопис, графіку й інсталяції.

Така активність Поживанова – в його постійному неспокої, незавершеності й неспівпадінні з самим собою. Як казав мудрий Михайло Бахтін, справжнє життя особистості відбувається на перетині цього неспівпадіння.

Серед актуальних справ філантропа – фінансова підтримка колективної монографії «Мистецтво в обороні» (2024), підготовленої Національною академією мистецтв України за участі колективу вчених Інституту проблем сучасного мистецтва, Інституту культурології та споріднених колективів, які мають стосунок до вищої мистецької освіти. Тому є цілком закономірним обрання Поживанова членом Наглядової ради Львівської національної академії мистецтв, почесним академіком НАМ України і головою Комісії почесних академіків при Президії НАМ України.

Випереджаючи моє запитання: де на таку різновекторну та масштабну діяльність можна знайти сили? – Михайло Олександрович каже: «Психологічно, морально й емоційно мене розвантажує власний живопис. Спокій приходить до мене, коли опиняюся наодинці з полотном і фарбами. Дзен-буддистська тиша галереї, де я працюю, дарує надзвичайне самовідчуття. Ця психологічна та творча йога надихає на новації і в практичних проєктах».

Шлях Поживанова до мистецтва розпочався в студентські роки, коли на стипендію була придбана перша картина. В дитинстві та ранній юності з мистецтвом його ніщо не пов’язувало, навіть не навчався малювання. Пріоритети були іншими. Але генетична схильність до мистецтва все ж, мабуть, існувала, адже Михайлова мама вже в поважному віці почала малювати – і працювала достатньо систематично.

Сходинкою до мистецтва слугувало стихійне колекціонування за простим принципом «подобається – не подобається». А пізніше, каже Поживанов, почав вивчати українську художню спадщину і світове малярство. Багато важили знайомства з художниками, особливо львів’янами, а також товариство з київськими й одеськими митцями. Тоді розпочалися перші самостійні спроби в живописі: «Живопис захопив мене з надзвичайною силою. Це праця над собою, насамперед над емоційною складовою, відпочинок від прагматичних питань, а також потреба пізнати творчий процес зсередини… Це, як виявилось, і тяжка робота з композицією, лінією, кольором. Це думка, яку втілено візуально… Творчість – як друге дихання, що в мені відкрилося. Також це можливість здобувати духовний та емоційний «капітал» і бути щасливим у взаєминах із творчими особистостями, з якими товаришую».

У 2010-2014 роках Михайло Поживанов жив і працював в Австрії. Там почав брати приватні уроки живопису у Фердинанда Гьотца, а після повернення в Україну навчався, товаришуючи з Анатолієм Фурлетом. Якщо казати про художню якість робіт Поживанова, вони напрочуд різнопланові й еклектичні, але за такого ентузіазму й послідовності в роботі автор – на шляху до формування власного стилю. 2021-го Михайло Олександрович стає членом Національної спілки художників України. Він працює та пише в шаленому темпі, його енергія і працездатність вражають.

Навесні 2024 року в Національній академії мистецтв України відбулася персональна виставка живопису Михайла Поживанова. «За допомогою кольору трансформуєш думки та спогади, – каже пан Михайло. – На полотні твориш нове бачення світу, сповненого глибокими сенсами. І руїнні перехрестя стають шляхами до світла!» Такий досвід подолання трагедійного сьогодення, відновлення особистості та позитивного досвіду в активній позиції філантропа, а головне – патріота України.