Першим у цьому шерезі варто поіменувати аналітичний розмисел над семіотичною онтологією натурфілософських архетипів. Геометрія тут виразна, чітка й всевладна – але також не-самототожна, не-евклідова, у кращому сенсі – апофатична. Трикутники, чотирикутники, овали, квадрати, зрізані ромби, несподівані й стрімкі діагоналі… Чітке помежів’я форм творить реальність, яка не починається на полотні й не закінчується ним. Десь знакують ритми орнаментики, десь відлунює відчайдушна експериментальність мистецького авангарду «Розстріляного Відродження» (Вадим Меллер та Олександр Богомазов, наприклад, тут особливо пошановані) – і все це для того, аби несподіваним тендітним подзвоном нагадала про себе головокружна метафізика – у цятках первинно-білого, цих археологічних шурфах (Фуко з його «Археологією знання» тут дуже доречний) у інші виміри.

Альтернативною повищій (проте зовсім не супротилежною) напрямною онтологічної субстанційности полотен Олени Маричевської проявляється образотворча рефлексія над плинністю буття як езотеричною конкретизацією свободи. Кожна її картина неодмінно розгортає свою знакову присутність у координатах світоглядової притчі: згадана вже «Вода тече» – чиста стихія нескутого руху барв і води; «Дорога до…» – аскетична ідея форми в тональності прохолодно-космічного символізму (самотинний рівнобічний трикутник у центрі її віддавна править за ієрогліф доглибного знання: у старожитніх греків – це запозичена від фінікійців «дельта», четверта літера алфавіту, яка на рівні тонких енергій знакує «двері», «вхід», «порубіжжя між світами»; згодом у християн це – візуальна графема Святої Трійці); «Біля неба» – забарвлена в кольори тривожного кінцесвіття ідея зустрічі «верху» та «низу», горішнього і долішнього. В усіх цих полотнах геометрія присутня – але не в її структурності, а в інобутті, в уреальненні концепту свободи – як досконалого завершення і єдиного можливого виходу.